12/02/2026
Вода Текла цівочками по склу. Падала на підвіконня важкими краплями. Розбивалась. Летіла на підлогу. Просочувалась в стіну, здираючи шари штукатурки.
На стіні утворились плями. Вода продовжувала поволі руйнувати щасливе подружнє життя. Затікаючи в розетку, псувала живлення пари. Плінтус поступово прощався зі стіною, як вони один з одним.
Це продовжувалось два роки. Іноді мирне, іноді бурхливе. Іноді пасивно агресивно спустошуюче, іноді яскраво радісно наповнююче.
Вони дивилися один на одного, але не бачили. Вони спілкувалися, але не чули. Вони проводили багато часу разом. Та Це був час наодинці.
Самотність просочила їхнє життя, як та вода просочила стіну.
Кожного ранку Вони зустрічались зі старими версіями прошивки. Життя іноді накочувало апдейти, але вони витримували дуже короткий термін. Перепрошивка вищого рівня з стабільними оновленнями, здавалось, була їм недоступна.
Найкраще було подорожувати. В дорозі вони ніби ставали співучасниками, змовниками, командою.
Вони ділили пригоди, враження, бутерброди і ліжко. Вони не змагались, стаючи одним цілим, обираючи найкраще для обох. В кожного була своя частина відповідальності за досягнення спільної мети.
Але не там, де була стіна, потрощена водною стихією. Там йшла війна. Тиха, холодна, непримирима. Війна за увагу, повагу і підтримку. Обох. Кожного. Війна, безглузда, як будь яка інша. І вона віддаляла їх від миру. Всередині та зовні.
