07/12/2024
Станіслав Васильович Конак
Народився 6 грудня 1937 року у селищі Братському Миколаївської (тоді Одеської) області в родині службовців. У 1968-у закінчив літературний факультет Таганрозького педагогічного інституту. Із квітня 1972 року оселився в Одесі. Відтоді й аж до останнього подиху його журналістська й літературна доля поєдналася з «Чорноморськими новинами» (тоді — «Чорноморською комуною»).
Автор поетичних збірок «Вогонь» (1975), «До отчого дому» (1984), «Несподівана осінь» (1991), «Вербляниця» та «Вербовая свирель» (1992), «Тій, що годує чайок» (1994), «Бетховен — поема-симфонія» (1995), «Дух України» (2001), «Еволюція спалаху» (2003), «Чорний кінь хмар блиснув очима» (2006), «Прогулянка світом (2007—2008), «Вода незабуття» (2008), «Ішла й озирнулась душа…» (2012), «Червоний журавель» (2013).
У 2016-у Станіслав Конак підписав до друку збірку «І оклик лебедів у доторку долонь» (кілька віршів з якої пропонуємо вашій увазі нижче). На жаль, не дочекався її з’яви у світ, відійшовши туди, «де все — в прекраснім і прекрасне — все», 27 серпня того ж таки 2016-го.
* * *
Підійшов листопад,
ворожбитом шугнув поміж листя.
Затремтіла душа, і змінилися в ній кольори…
З тихим шерхотом вниз потекло
золотаве намисто,
І дерева сухі кулаки підняли догори…
Із чавунних небес потягнулося прядиво сиве
І заткало світи срібно-сірим
хистким полотном…
Біля входу в метро жінка плакала тихо й безсило,
А наївне дівча все дивилось осіннє кіно…
Заходилося враз у долоньки збирати краплини.
То до мами несло. То врочисто вділяло й мені…
І погасла печаль у священних долонях дитини,
Догорів листопад на вечірнім багрянім вогні…
* * *
Коли спокійним смутком оповиє
Будівель плечі відгорілий вечір
І зорі тихі оживлять надії
На день урочий, мов політ лелечий;
Коли ущухне в шумовинні вулиць
Безжурний сміх і крок важкий,
старечий
І темне скло дерев розгорне чуло
Вологий подих ночі безбережний;
Коли засне стурбована дитина
І мати поряд усміхнеться сонно, —
Я випущу з грудей пташину синю,
Хай стереже цю ніч безоборонну…
* * *
Я розтану в повільних снігах —
Навіть крапки не буде.
Та залишаться сонце, і птах,
І планета, і люди.
Все живе хай і буде живим
І цвіте берегами.
Я ж стоятиму біло, як дим,
Над живими снігами…
* * *
Мамо!
Я і в краплі дощу
Відчуваю дотик пальців твоїх…
* * *
Немов не грудень — день такий ясний!
Немов не день — у грудях ніч аж сяє…
Чого ти, болю, поночі блукаєш?
Така теплінь… І день такий ясний.
Мовчить. Затерп… І дня не поміча.
Втупив у небо молитовні очі
На ту тремтячу зірку,
з півночі
Поволі тане й тане, як свіча…
Чи зірка то? Чи, може, образ твій —
Далекий, рідний і повік німий…
А день ясний… А день такий ясний…
* * *
Із-за давніх-давен, із-за сивих земель
Ніжні коні летять, вічні коні летять.
Сині гриви пливуть між заснулих осель,
Тих коней не спинить — все мигтять і мигтять…
Ні літак, ані птах не догонять коней —
Як не можна повік наздогнати життя.
Крізь бездушшя ракет гриви ніжний коней,
Гриви вічних коней все мигтять і мигтять…
Та годі...
Не плач, моя надіє, що ж поробиш…
Цей світ прозоро-дикий, як вода.
Смертельної і неясної проби,
Прекрасен він: чи щастя, чи біда…
І мутен, і привабно, ніжно чистий,
Ось був один, а через хвилю — два.
Ось тут життя і сонця лист вогнистий,
І стовбуром піднесені слова…
А вже за мить — залитий кров’ю й брудом,
З пробитим серцем совісті-душі…
Нема людей…То ж нелюди — не люди.
Немає сліз. Лиш птаха в комиші…
Отой кулик, невбитий ще, в болоті,
Що замість нас ридає над життям…
Та годі вже, та годі вже, та годі…
Бо серце розірветься без пуття…
І прекрасне — все
Ясна печаль в безбарвності весняній.
Холодний день. Неспішний плин думок.
Десь там, в мені, у спомині багрянім,
Зачинене таємне на замок…
І я його нікому не відкрию,
Туди впущу лиш Божий промінець…
Нехай собі ростуть таємні крила,
Я полечу, коли прийде кінець…
Кінець земному…І безмеж безмежжя
Безтрепетний мій дух перенесе
Між голубі і золотаві вежі,
Де все — в прекраснім і прекрасне — все…
Кам’яні баби
Як ніч спаде на тихий, темний степ,
Вони скидають кам’яну одежу.
Свій стан гнучкий поволі розправляють.
І розпач в їх очах запалює вогонь.
Збираються докупи і питають
Одна в одної про мужів своїх…
Так ходять, ходять, ходять
до ранку,
Питають про мужів своїх скіф’янки…
А вранці кам’яніють знову.
Й знов
Ховають в рисах кам’яних любов
Й довічну вірність,
ніхто ніколи
Жагучого плачу їх не почув,
Не зруйнував священної скорботи…
О людство, чи зумієш ти збагнуть
Прадавні сльози древньої скіф’янки,
Якщо й уважний погляд свій зупиниш
На грубих рисах кам’яної баби?
Люблю і мушу
Чи світ зневірився в мені,
Чи спроневірявсь я у ньому?
Десь в кришталевій тишині,
На самім дні, на дні утоми,
Я чую докори глухі,
Чиєсь ридання чи волання,
Чиюсь невисловлену хіть
На мене впасти, як наслання,
Зачарувати, завертіть,
Немов послужливу ту дзиґу,
Що ладна у кружлянні тім,
Померти, стверднувши на кригу…
Вже й сльози щоки опекли…
О, не мої… Вони — урочі:
Чи із жіночої золи,
Чи з жару-полум’я — дівочі?
Збагнути важко… Та й того,
Признатися, і не бажаю…
А раптом щось умре з мого,
Як таємниця вжалить жалом…
О ні! Не треба. Буде хай,
Як Бог мені кладе на душу…
Бо світ — мій біль, пекельний рай.
Беру й несу, люблю і мушу…
