05/12/2025
Щось народжується в мовчанні, виношується місяцями, забивається «бо нашо то комусь треба». А я візьму листок і ручку, і напишу собі лист під кінець 2025, бо народжене в цьому році я би хотіла памʼятати:
«Я хочу, щоб озираючись, ти памʼятала багато чого.
Щоб пишучи кожен рядок, ти не стерла ні букви.
Як вперше зрозуміла, що впертість і віра сильніші обставин і переїхала в це місто.
Як досвід бив по обличчю і ти не вірила нікому.
Як намагалась знайти в людях щось хороше про себе, а не в тих шукала.
І в принципі хороше про тебе ці люди і не визначають.
Хочу, щоб ти памʼятала кожен погляд, доторк, посмішку і сльози.
Хочу, щоб памʼятала, як було боляче і щоб знала, як за це боляче відповідати.
Я хочу, щоб ти памʼятала, яка ти сильна.
І вразлива.
І ніжна.
І потрібна.
І важлива.
І цінна.
І кохана.
Я дуже хочу насправді тобі нагадувати кожен день, що ти в цій даній точці завдяки своїм зусиллям. І бити по руках за знецінення.
2025, ти підходиш до кінця. Я не їла виноградники під столом і робила кардинальні кроки тоді, коли вже опинялась на власному дні. Але я би щиро хотіла собі подякувати за тебе.
Без успішного успіху. З повернутою надією в очах. Зі сміхом, який чути на всю вулицю. Із закоханими очима. З повернутою вірою в друзів.
З волею.
Це не схоже на хепі енд, бо я так заїбалась, шо ти навіть не уявляєш, мій рідний 2025.
Але, знаєш тепер це дуже схоже на те відчуття життя, яке в 2020 девʼятнадцятирічна Юля, закриваючи відділ, собі пообіцяла.
Впрочім, мала, ти бомба. Памʼятай про це.»
І поки я то всьо не видалила через «а чи достатньо добре написано», най побуде тут…
…дякую.
