Archive UU

27/07/2026

«…Небо розверзається просто в космос, звідки й долітає це світло — сяйво, — одне воно може спонукати людину спробувати вознестися в цю сяючу зриму нескінченність.»
Ада Рибачук

Сьогодні, 27 липня, виповнюється 95 років від дня народження Ади Рибачук!

Більше про художницю на сайті Archive UU: https://archive-uu.com/ua/profiles/ribachuk-ada

13/07/2026

Сьогодні, 13 липня, ми відзначаємо 89 річницю від дня народження Петра Марковича – львівського художника-нонконформіста, учня підпільної академії Карла Звіринського, що існувала з 1959 по 1966 рік.

Рання творчість Петра Марковича позначена впливами Карла Звіринського, який надихнув молодого митця до вивчення європейської літератури, філософії, музики. В інститутські роки Маркович стає одним із його наближених учнів, з перших днів відвідує його підпільну академію, плідно віддзеркалюючи у своїй творчості етапи її теоретичного розвитку. У другій половині 1960-х у візуальній мові Марковича з’являються ґудзики, бляшанки, линви. У цей час він активно працює в техніках асамбляжу, тактильної абстракції, глибоко занурюється у тему християнського містицизму. Одного разу Марковича повели у місце, де спалювали злочинців і політичних в’язнів аби показати художнику християнинові, що Бога немає, а від людей залишаються лише ґудзики. Пізніше з'явилась емоційна серія асамбляжів Петра Марковича, де ґудзики символізують людські долі. Метафізичні образи супроводжуватимуть різні етапи творчості Марковича, особливо в умовах посиленої русифікації й тиску на публічних інтелектуалів.

У 1991 р. художник емігрував до США, де займався викладацькою діяльністю та продовжував працювати у техніках асамбляжу, абстрактного малярства, ландшафтної пластики.

Більше про Петра Марковича на сайті Archive UU: https://archive-uu.com/ua/profiles/markovich-petro

07/07/2026

Сьогодні, 7 липня, виповнюється 105 років від дня народження Івана-Валентина Задорожного – видатного київського монументаліста, майстра живопису, графіки, автора художнього оформлення міських просторів Києва, Чернігова та інших міст України.

У 1969 році художник долучився до створення вітража для фойє Київського державного університету імені Тараса Шевченка, який було встановлено на місці знищеного вітража «Шевченко. Мати» Алли Горської та її колег. У своїх живописних і монументальних проєктах Задорожний часто звертався до національно-історичних тем, зображаючи відомих діячів української історії, відтворюючи архетипові сюжети язичницької міфології, сюжети української обрядовості та народної пісні.

У 1974 році Задорожний знищив значну частину своїх ранніх робіт, виконаних у дусі соцреалізму. Цей вчинок став принциповим кроком художника до відмови від навʼязаних ідеологічних рамок на користь мистецтва, вільного від колоніального тиску.

Серед найпомітніших монументальних проєктів художника, що збереглися в міському середовищі Києва, особливе місце посідає комплексне оформлення готелю «Либідь». Упродовж шести років Задорожний працював над дизайном інтерʼєру: від ескізів меблів, світильників і посуду - до деревʼяних скульптур язичницьких ідолів, вирізьблених із червоного дерева. Ще одним його знаковим твором стали декоративні вітражі на верхній станції київського Фунікулера, що збереглися й донині.

Більше про Івана-Валентина Задорожного на сайті Archive UU: https://archive-uu.com/ua/profiles/ivan-valentin-zadorozhnij

07/07/2026

Сьогодні, 7 липня, ми відзначаємо 99 річницю від дня народження Григорія Гавриленка!

Григорій Гавриленко – художник, графік і один із найяскравіших представників покоління шістдесятників. Він був одним із провідних інтелектуалів київського середовища андеграундної культури, а його мистецтво сприймається сьогодні як самобутній символ епохи.

Хоча Гавриленко передусім відомий як графік, його мистецька практика не обмежувалася різноманіттям графічних технік. Одним із важливих мотивів його творчості були жіночі образи, які знайшли втілення зокрема і в трьох станкових мозаїках із характерною для художника жіночою іконографією. Ці твори були створені для візуального оформлення незавершеного фільму Сергія Параджанова «Київські фрески». Крім того, Гавриленко оформив 32 книжкових видання, серед яких «Vita Nova» Данте (1965), «Доробок» Миколи Бажана (1979) та інші видання, що стали справжніми взірцями українського мистецтва книги.

«Глибока потреба єдності – особистості, долі, характеру – визначала кожне його судження, кожен вчинок. Вона була наріжним каменем його життєустрою. Тому кожна робота – не само собою поставлене і вирішене завдання – вона співмірна з усім світом художника, з його розумінням людини, природи, мистецтва», – писала про художника мистецтвознавиця Ганна Заварова. Подібне світобачення безперечно було властивим і друзям Гавриленка.

Зараз в Національному музеї мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків триває велика персональна виставка робіт Григорія Гавриленка. Експозиція об’єднує роботи різних періодів і напрямів творчості художника, дозволяючи комплексно ознайомитися з його мистецькою спадщиною.

Більше про Григорія Гавриленка на сайті Archive UU: https://archive-uu.com/ua/profiles/grigorij-gavrilenko

01/07/2026

Сьогодні, 1 липня, виповнюється 82 роки від дня народження Енгеліни Буряковської – художниці, письменниці, фотографки, однієї з найцікавіших постатей львівського андеграунду другої половини ХХ століття.

Будучи відомою передусім як графікиня, Енгеліна Буряковська розвивала міждисциплінарну художню практику, звертаючись до літератури, музики та концептуальної фотографії. Про її літературну творчість, зокрема, відомо те, що усередині 1960-х років її три оповідання були надруковані в емігрантському антирадянському журналі «Посев», співпраця з яким у ті часи могла призвести до серйозних наслідків.

Для дослідників львівського андеграунду Енгеліна Буряковська є також важливою співтворчинею мистецького універсуму Олександра Аксініна. Їхній творчий і життєвий союз став прикладом інтелектуального партнерства, у межах якого народжувалися графічні цикли, сформовані під впливом західної екзистенціальної літератури, східної філософії та езотеричних учень. У домі подружжя постійно гостювали діячі неформальної культури та мистецтва з Польщі, країн Балтії.

У візуальній мові мисткиня тяжіє до символізму, в її творах повторюваними є мотиви дверей, білих стільців, монструозних жіночих торсів, каруселей, перевернутих парасоль. Художниця залишила по собі близько тридцяти прозових творів і понад півсотні композицій у різних графічних техніках. Сьогодні творчість Енгеліни Буряковської відкриває нові перспективи для осмислення львівського неофіційного мистецтва та видимості жіночого художнього досвіду в його історії.

Детальніше про творчість Енгеліни Буряковської: https://archive-uu.com/ua/profiles/buryakovs-ka-engelina

14/06/2026

Сьогодні, 14 червня, ми відзначаємо 92 роки від дня народження Зої Лерман – художниці, графікині, скульпторки та педагогині, яка виховала не одне покоління талановитих учнів-художників.

Значну частину свого доробку Лерман присвятила репрезентації жіночого досвіду в його різних проявах. Образ жінки у її творчості виходить за межі традиційної ролі об’єкта споглядання. У своїх творах мисткиня зображала колег-художниць, танцівниць, досліджувала життя селянок. Та передусім Лерман послідовно працювала з темами суб’єктності, емоційної присутності та внутрішньої складності досвіду жінки. Однією з наскрізних тем її творчості стали образи балерин, в яких художницю передусім цікавила внутрішня концентрація, вразливість, напруга й індивідуальний характер героїнь.

Не менш важливим для художниці був образ матері. У цих роботах материнство постає не як ідеалізована соціальна роль, а як складний емоційний досвід, що поєднує турботу, відповідальність, тривогу, втому та близькість. Такий підхід суттєво відрізнявся від офіційних моделей репрезентації жіночності, поширених у радянській культурі.

Протягом 1960–1980-х років роботи художниці неодноразово стикалися з цензурними обмеженнями, а її творчість розвивалася переважно в середовищі близьких колег та однодумців. У 1970-х роках Зоя Лерман отримала майстерню на вулиці Перспективній у Києві. Поруч працювали Михайло Вайнштейн, Владислав Мамсіков та Анатолій Лимарєв, із якими художницю пов’язували багаторічні дружні та професійні взаємини. Це середовище стало важливим простором неформального мистецького діалогу та підтримки.

Більше про Зою Лерман та її творчість за посиланням: https://archive-uu.com/ua/profiles/lerman-zoya

29/05/2026

27/05/2026

Сьогодні, 27 травня, ми відзначаємо 82 роки від дня народження Олександри Цегельської-Крип’якевич – яскравої представниці львівського художнього андеграунду, авторки гобеленів, театральних завіс, декорацій і сценічних костюмів, правозахисниці та історикині.

Дитинство художниці минуло у засланні в Сибіру, куди її родину, сім’ю греко-католицького священика, було вислано після трагічних подій Львівського собору 1946 року. Повернувшись до Львова й готуючись до вступу до Львівського державного інституту прикладного і декоративного мистецтва, вона активно спілкується з митцями, що згодом стали важливими постатями неофіційного мистецтва Львова, серед них: Петро Маркович, Карло Звіринський та інші художники.

Ранні малоформатні текстильні колажі демонструють новаторське мислення художниці, знання теорії абстрактної форми та тонке відчуття емоційної складової кольору. Завдяки роботі з тактильністю матеріалу Цегельська увійшла в історію львівського експериментального текстилю 1960–1970-х. У 1972 році у помешканні Крип’якевичей відбувається обшук, після якого Олександру позбавляють можливості брати участь у виставках. Та попри політичні звинувачення й постійні перепони мисткиня створила чимало гобеленів на історичну тематику та ассамбляжів з філософськими образами українських дисидентів.

З кінця 1980-х бере активну участь у процесах відновлення української державності та легалізації Української греко-католицької церкви, стає співавторкою й ініціаторкою джерелознавчих видань з історії УГКЦ та довоєнних громадських рухів в Україні. Нині художниця мешкає у Львові та активно займається благочинною діяльністю.

Більше про життя й творчість Олександри Цегельської-Крип’якевич на сайті Archive UU: https://archive-uu.com/ua/profiles/cegel-s-ka-oleksandra

01/04/2026

Сьогодні ми відзначаємо 97 річницю від дня народження Анатолія Лимарєва (1929–1985) – визначного представника українського неофіційного мистецтва, чия персональна виставка наразі представлена в Національний художній музей України / National Art Museum of Ukraine.

Мистецький доробок Лимарєва тісно пов’язаний з карбуванням мальовничих краєвидів Донеччини. На відміну від соцреалістичного пейзажного живопису, де природа часто слугувала лише тлом для героїзованих образів трударів, у художніх візіях Лимарєва головним образом є сонячне сяйво. У роботах митця немає індустріальних мотивів чи ідеологічної риторики – натомість присутнє всепроникне світло, що огортає простір і перетворює його у багатогранну кольорову метафору художнього прозріння.

Близький друг митця, художник Яким Левич, згадуючи Лимарєва, зазначав: «Він щоразу “вмирав” на полотні, бо кожна картина писалася ним як перша. Я гадаю, що художньої напруги, присутньої в одній його роботі, вистачило б на десять доль».

Сьогодні російські бомбардування стирають із лиця землі донецький степ разом із його селами, оселями та людськими історіями. У цій реальності живопис постає не як фіксація миті, а як форма збереження часу – саме так працював Анатолій Лимарєв, вкладаючи глибокий сенс у кожну деталь у контексті пошуку ідеальних колористичних і композиційних рішень.

Виставка “Сонцесхід”, де представлено близько ста творів живопису і графіки митця, триватиме в Національному художньому музеї України до 21 червня 2026 року.

Графік роботи: четвер – неділя; 12:00 – 18:00

20/03/2026

Сьогодні, 20 березня, ми відзначаємо 83 річницю від дня народження Миколи Трегуба (1943–1984) – знакового митця київського андеграунду, чия творчість вплинула на формування українського варіанту постмодернізму.

Микола Трегуб – автор понад тисячі експериментальних полотен, в яких присутні впливи філософії екзистенціалізму, а також постійна присутність архетипових образів народної культури. Відсутність академічної освіти стала формальним приводом для системного тиску з боку радянських інституцій: художника не допускали до офіційних виставок, не давали замовлень, а дві його короткочасні експозиції були оперативно закриті. Попри тиск і заборони, Трегуб продовжував опиратися системі — як у мистецтві, так і в повсякденному житті. Він спілкувався виключно українською омовю, органічно вводячи діалектизми, що в умовах 1960–70-х років лунало як чітко окреслена громадянська позиція.

У 1963 році разом із близьким товаришем, художником Вудоном Баклицьким, Трегуб заснував творче об’єднання New Bent. Їхні неофіційні виставки у просторі покинутого цегляного заводу в Києві сьогодні можна розглядати як один із перших прецедентів артсквотерства в Україні — задовго до того, як наприкінці 1980-х мистецькі сквоти стануть важливими осередками київської андеграундної культури.

Більше про Миколу Трегуба та його творчість за посиланням: https://archive-uu.com/ua/profiles/mikola-tregub