21/06/2024
Зорі. Зорі тремтіли над повіками. Вихори пару виривалися з її вуст з кожним кроком, і з кожним видохом ставали все гарячішими та обʼємнішими. Пальці ніг відчували під собою цю нестерпну землю…Провалювалися у темну багнюку після дощу. Холодного зимового дощу. Оголені литки відблискували біло-блактитно відображеннями місяцю. Пʼятки здіймалися вгору, проносились крізь шелест очеретів та падали потужно в темний жирний грунт.
Кожен крок був назустріч Йому. Вона тремтіла від передчуття. Він має бути там, як буває завжди в цю пору року. Він не чекає, але буде радий її появі. Це вона знала напевне.
Чіплялася руками за шурхіт померлої високої трави, наче розтискаючи небажані обійми, здирала с себе останні лахміття. Темрява не лякала. Місяць світив достатньо, щоби бачити свій шлях.
Трохи далі від болота пролунав стогін, не то спів. Зупинилась, наче вирвалась зі свого напівсну. Випрямилась, потягнула повітря носом. “Соваки”, -подумала вона. Десь пролунало ще дужче. А потім у повітря здійнялася істота на вигляд та миттєвий інтуїтивний дотик як сова.
Поступово звуків ставало все більше. Кущі, трави, силуети гілок наче оживали від тремтливого передчуття чогось, що має відбутись от от. Гучніше ревіли якісь дикі тварини, розліталися птахи, лякливо перекрикуючись зі своїх схованок.
Вона йшла не озираючись. Більше не зупиняючись. Тільки дихання, при якому рухався голий живіт розводячи ребра в сторони. Немов у дикої лісової істоти. Ще декілька кроків. Її гола постать зливалася світлом і рухами з простором. Середина краю боліт. Середина життя. Точка неповернення.
Він був там.
Сирий і темний. Теплий і щирий. Шорохуватий та доступний. Ні, він мав бути там, але замість нього стояла колода якось ідола, забруднена птахами та зі слідами потьоків слизу невідомого походження.
Вона стояла обурена таким обманом. До горла підступав крик відчаю. Рев,регіт, стогін. Крик , від якого завмирає все життя навкруги, стискається в одну точку, падає, розбивається мільярдами зірок. ВІд якого рвуться барабанні перетинки та останні надії. Від якого вмирають маленькі пташки,затиснуті в долоні. Від якого зіниці провалюються ще глибше в пітьму. Виблискує сяйвом внутрішнього вибуху і перетворюється в щось настільки самодостатнє, яке вже не має опису словами та втрачає всіляку емоційну оболонку. Крик життя та смерті. Крик перетворення. Лунає, лунає простором, прокочуючись по оселям духів. Лунає,лунає, пробуджує. Відображається від неба. Провалюється і стискається душа. Завмирає, пробуджується знову. Чисто. Сяйвом. Потягом. Сумлінням. Є.
Тиша.
За спиною відчувалася присутність. При чому така величезна, до якої навіть не наважувалася повернутися. Вона огортала своїми невидими крилами дивну жінку, що прийшла покликом оголеного тіла, на поклик оголеної землі.
Моє
Грудень 2022
