23/02/2023
Та згадаймо фільм. Невелике скупчення людей на залитому сонячним світлом пероні. Чекають на поїзд. От він іде – беззвучно гуркочучи, насувається на нас із глибини перспективи. Розсікаючи за діагоналлю площину кадру на дві сакральні, майже рівномірні частки – чорну та білу (геніальна композиція!) – зупиняється. Прибуле панство неспішно сходить на платформу, послужливі носії приймають багаж. Нові пасажири з такою ж статечністю входять у вагони, щоби зайняти місця за своїми квитками. А ті, що приїхали, залишають перон. На великому плані ми бачимо кілька чітких чоловічих та жіночих портретів. Плівка закінчується.
Якими б гомеричними не видавалися сьогодні газетні репортажі кінця ХІХ століття про втечу зі зали шокованої публіки, ми незмінно їм віримо. Та хіба могло бути інакше? На очах тих перших кіноглядачів переверталася модель бачення навколишнього світу. Можливо, у ті дні людині вперше був дарований шанс по-справжньому на себе подивитися. Та й сам поїзд. Тоді, в розквіті Belle Epoque, ця штука для багатьох видавалася дивиною не менш утопічною, ніж новоявлений винахід Люм’єрів. І от дві механічні істоти Майбутнього зустрілися одна з одною і ніби оголосили: ХІХ століття закінчується, приходить новий вік – вік торжества техніки.
