https://www.facebook.com/100620572171953/

Постріл, Kyiv (2026)

07/01/2024

«Я поверну собі своє життя
обіцяю»
написано маркером на стіні одного
популярного закладу Києва
там і кава і тістечка і модний одяг намисто музика та балкони з неймовірним виглядом
я бачив
як туман обіймає хмарочос
ніжно та тихо.

«Любові не існує»
написано на іншому поверсі цього закладу
а ще не існує моря
не існує повітря
не існує снів
і мене
але кава тут добра
знизу хтось дописав:
«Сонце, хто тебе змусив так думати?»
а я розкажу вам, хто:
болото, по якому важко дійти до бліндажу із позиції
міни, які падають поруч
завʼязана туго на шиї мотузка зими
частини людини
розкидані
розгублені по полю
химерно та неохайно
сон, який змушує кричати
дощ, коли тобі ще кілька днів чекати на зміну
і сонце
яке заховалось в підвал
бо повітряна тривога
дійсно
хто тебе так змусив думати, сонце?

Коротка відпустка
кілька днів разом з дорогою
я бачусь із друзями
ліплю з глини
вперше за два роки випікаю чізкейк
який так собі вдався
разом з подругою спостерігаємо
як кішка зими схопила мишку вулиці
тримає
я можу дихати
дорогу напроти перебігає дівчина
тримаючи за повідок великого худого пса
десь виринають останні поверхи хрущовок
наче плавці батерфляєм
мерехтять гірляндами
ще трохи
і я знову захочу стати частиною
звичайного міста
вигулювати великого пса
смажити яєшню
пити каву в симпатичних книгарнях з високими полицями
це небезпечно
це дуже небезпечно
спокійне життя це хвороба
викинь ці думки
наче використані бахіли
втікай звідси
в свій бліндаж
в своє болото
в свої міни
я поверну собі життя
я поверну собі життя?

Обіцяю.

— Максим Кривцов.
— обидва фото: Facebook автора

Нам би хотілось писати, що поет видав нову збірку віршів, що їх переклали багатьма мовами, що він отримав якусь чергову літературну нагороду. Але поет Максим Кривцов був ще й воїном. І сьогодні його вбила р%сія.

Вічна пам’ять герою.

02/12/2022

Поезія Жадана — пророча. Ви легко переконаєтесь у цьому, коли візьмете до рук будь-яку з його збірок.

Ці пророцтва стосуються наших загальнонаціональних драм (відлуння війни задовго до її початку) та драм глибоко інтимних, особистих. У мене принаймні так.

Здається, що немає жодного вірша, якого не знаю. Але днями я здійснила «подорож» сторінками старих книжок, збережених нотаток — і вуаля! Знайшла кілька уривків, сердечкорозбивальних та точних, але рідко згадуваних тут, в інстаґрамі.

Ділюся з вами 🫶🏼

• Підготувала: .kashynchar
• Редагувала .writer

28/11/2022

любити посеред війни — це,
попри все, носити сережки,
аби не позаростали вуха,
які ви з бабусею ходити проколювати
до старої цирульні.

циганська голка встромляється
в рожеву дитячу плоть, іще
нічим не травмовану.
звук, із яким вона повільно
продирається наскрізь, надто тихий, аби назватися
хрускотом або тріском,
але він є.

- чому вона не плаче? — перукарка
озирається на бабусю.
- вона не плакатиме, —
відповідає бабуся.

• Катерина Калитко

27/11/2022

Відчуття, ніби щороку,
посеред листопаду,
ліс обступає поетів -
ліс розстрільних команд,
ліс смертників, що зберігають у кишенях
літери, наче крихти вчорашнього хліба.

Сезонна травма літератури, яку вибивали
з міст, як найбільшу загрозу.
Виловлювали письменників із редакцій,
ніби форель із потоків,
лишаючи серед плеса
кола сирітства й невиговореності.

Осіннє загострене відчуття обірваного вірша,
рукопису, що, наче дерево, починає хворіти
в міському просторі несвободи.

Обступає ліс поетів, що стоять із легенями, випаленими газом великої війни.
Обступає акторів, що відтворюють своїми рухами кабареткові танці агонії.
Обступає священників, обступає вчителів та коректорів.

Тиха громада, вивчена книгами.
Люди, що навіть до смерті звертаються у кличній формі.

Світлі високі сосни, як витяжки справедливості.
Туман у горлі, як замінник пустоти й безнадії.

Тяглість лісу, мов тяглість ритму.
Тривожна акустика бібліотек і кар'єрів.
Ось як нами підсвічуються довгі просіки.
Осінні ліси нашої безперервності.
Безперервності письма, безперервності співу.
Могили в повітрі, які означують кожну велику літературу.
Пісок під ногами, начинений зубними коронками мови.

• Сергій Жадан

26/11/2022

Тема Голодомору вперше була розкрита в художніх творах українських письменників (переважно діаспори).

Роман «Марія» Уласа Самчука (1934 рік) вважається першим твором про цю трагедію. Водночас Василь Барка, якому вдалося пережити Голодомор, відтворює картину фізичного винищення сім'ї Катранників на романі «Жовтий князь».

Про перший штучний голод на теренах України (1921-1923 роки) писав і Майк Йогансен:

Над полем сохлим
Мертві вітряки,
Немов хрести над віршем
Відзабутим…
Руки несила підвести…
Ще гірша, о, ще гірша
Доля буде.
І поле й голод.
Це все – ти.
Шляхи – твої пошорхлі руки.
Над тим, що пишеш,
Ці хрести
І в борознах твоїх не зійшли звуки.
Сій же строфи люте насінин,
Сій же,
Поки рідіє твій син твого сина.
Сій же,
Пазурями землю копай,
Лушпайя
Сій бараболі –
Ще карам не край,
Ще боротись довго за волю.

А про художників-свідків трагедії нам (особисто) невідомо. Проте тема Голодомору в сучасному українському живописі висвітлена досить яскраво. Бо скільки б не минало десятиліть, болітиме однаково сильно.

Окремо хочеться відзначити роботи Казимира Малевича, який єдиний з тогочасних митців наважився зобразити геноцид.

Згадаймо нині всіх невинно вбитих та запалимо свічку на знак пам‘яті.

24/11/2022

Бо.
полощете мізки
зриваєте з мене бинти
для своїх весільних суконь
вечір. у нього лінзи
темнішають разом із небом
а плем’я банту
рахує в ньому зірки
на іншому континенті
і бантики
і бантики
замість метеликів
ховаються в моєму волоссі
понеділок — у П’ятниці
магнітними доріжками
сім раз на тиждень
як у Голобородька
не ховай очі від мене ти —
темрява скорочує відстань
і в очі не ріжуть
картинки облич
і радужка чимось райдуга
коли важкі мої видихи
тремтять у спалашках свічки
два сонця твоїх зіниць
два сонця твоїх зіниць
розширюються звично
як від атропіну
стан райдуги — полум’я
і кола бензину
розмішаного в калюжах
ніби в погляді звуженому
шепочеш мені — цить
по шкірі гарячими долонями
а в сонцях твоїх зіниць
а в сонцях твоїх зіниць
палає вогонь

• Любов Якимчук

24/11/2022

Бо.
полощете мізки
зриваєте з мене бинти
для своїх весільних суконь
вечір. у нього лінзи
темнішають разом із небом
а плем’я банту
рахує в ньому зірки
на іншому континенті
і бантики
і бантики
замість метеликів
ховаються в моєму волоссі
понеділок — у П’ятниці
магнітними доріжками
сім раз на тиждень
як у Голобородька
не ховай очі від мене ти —
темрява скорочує відстань
і в очі не ріжуть
картинки облич
і радужка чимось райдуга
коли важкі мої видихи
тремтять у спалашках свічки
два сонця твоїх зіниць
два сонця твоїх зіниць
розширюються звично
як від атропіну
стан райдуги — полум’я
і кола бензину
розмішаного в калюжах
ніби в погляді звуженому
шепочеш мені — цить
по шкірі гарячими долонями
а в сонцях твоїх зіниць
а в сонцях твоїх зіниць
палає вогонь

23/11/2022

У шапці профілю пише «Твоя культурна зброя». І було б чудово, якби ми могли перемогти ворога самими віршами. На жаль, це неможливо.

Проте ворога перемагають титани на передовій. А ми мусимо їм допомогти.

Подаруємо комусь з вас комплект з трьох збірок авторів, яких ніжно любимо: щемкого Мельничука, пророчого Жадана та ніжну Жиленко.

Умови прості: надішліть в особисті повідомлення скрін вашого донату на суму від 50 грн. Під цим дописом лишіть будь-який коментар або смайлик. Вдячні також за репост.

Зібрані кошти йтимуть на теплий одяг та спальники для бійців Півдня.

📍Реквізити ті самі: Моно, Приват та PayPal. Знайдете їх за посиланням в біо та у закріпленому коменті під цим дописом.

21/11/2022

Згадуємо сьогодні 9 річницю Революції гідності з піснею «Чорний дим» від .freel

«Червона калина Сибіру» — відсилка до поезії Василя Стуса, одного з найпотужніжих борців проти тиранії.

Як все починалось?

21 листопада 2013 року півтори тисячі людей вийшли на Майдан Незалежності в знак протесту проти того, що проросійський президент віктор янукович відмовився підписувати документ, до якого держава йшла роками: угоду про асоційоване членство України в Європейському Союзі.

Вночі 30 листопада на вулиці продовжували залишатися кілька сотень активістів, переважно студентів. Їх жорстоко розігнала поліція, в відповідь на що 1 грудня в центр Києва з’їхалися сотні тисяч людей.

Протестний рух перетворився на тривалу кампанію громадянської непокори владному режиму, корупції та порушенням прав людини. І став початком великої кривавої боротьби.

За даними соціологів Фонду «Демократичні ініціативи», кожен п’ятий дорослий громадянин України, або майже 10 мільйонів безпосередньо чи опосередковано брали участь у подіях Революції гідності.

«Я дуже добре пам'ятаю цей холодний ранок у лютому 2014 року. Я прокинувся, подивився у вікно, і побачив там чорний дим, що підіймався над моїм містом.
Зовсім нещодавно я прокинувся від вибухів, подивився у вікно, і знову побачив там чорний дим.

Тільки у 2014 році на площі горіли сотні автомобільних покришок, а у 2022 в моє місто прилітають російські ракети.
Чомусь постійно хтось хоче випробувати на міцність нашу волю, нашу свободу. Але всі вони забувають: воля міцніша за будь-який кевлар.

Ми переможемо», — згадує .freel

Пісня «Чорний дим» є частиною альбому «Спалах». Шукайте його на всіх стримінгових платформах.

• Підготувала: .kashynchar
• Фото: Олександра Грузинська, УНІАН, Владислав Содель

20/11/2022

Поезія Богдани Матіяш така світла, така добра. Навіть туга в ній стає солодкою та карамельною.
..

навіть коли не знаю де ти і як ти є мені хочеться
з тобою говорити переступаючи з лапи на лапу
весело вимахуючи хвостом розповісти тобі чого не вмію
розповідати більше нікому в світі

хочу розповісти тобі яка красива буває в річках вода
і які чудернацькі ходять в лісах звірі яка досконала і добра
западає тиша після заходу сонця і як на озері
міцно померз лід хочу розповісти який увесь світ
красивий і як багато за все що в ньому є хочеться дякувати
за все що приходить і відходить
за все що тішить і ранить

а потім коли розповім тобі все що знаю
можна буде просто піти відчувши що дорога добра
що добрий пісок під ногами що добре сонце і що добра
ця найгарніша у світі самотність коли нікого навіть тебе
немає і коли кожен навіть ти дуже близько

• Богдана Матіяш

16/11/2022

Я чекаю чоловіка з війни.
Варю каву в надщербленій турці, їм свіжий хліб, густо змащений маслом.
Я вмиваю обличчя чужої жінки у дзеркалі.
Спостерігаю за її старінням. Її відцвітанням. Її зіщуленням. Вона теж чекає.
Я чекаю чоловіка з війни.
Заплітаю волосся. Розплітаю волосся. Мию голову. Мені добре відомо, що це слід повторювати хоча б через день. Чистити зуби дитині, хоча б щовечора.
Хух - знову вечір.
Знову вечір.
Знову вечір.
Знову вечір.
Вечір, в який ми могли би? Ні, історія не знає умовного способу.
Не існує іншого вечора, тільки цей. В якому я вкладаю щоразу більшу дитину спати.
В якому я чекаю чоловіка з війни.
Свого чоловіка.
Химерно: коли він повернеться, то буде чужий чоловік.
Я це знаю і продовжую чекати.
І рахую вечори, обіймаю дитину, доглядаю волосся.
Це ж так гарно - він повернеться, а в мене розкішне волосся.
Немов і не чекала.

Такий нині відлік часу. Примітивно-побутове літочислення. Я занурюю тіло у воду і крізь усі пори виходить ненависть.
Мені конче треба, щоб вона виходила.
Щоб коли він повернеться, у мені ще була любов.
Бо що ж ми робитимемо, якщо любові в мені не залишиться?

• Авторка:

Постріл

07/01/2024

02/12/2022

28/11/2022

27/11/2022

26/11/2022

24/11/2022

24/11/2022

23/11/2022

21/11/2022

20/11/2022

16/11/2022

Address

Website

Alerts

Shortcuts

Share

Category