22/04/2026
Монолог дружини військового Penkova @театр ветеранів
"А памʼятаєш ти написав мені в вотсап: «заїжджаєм в Бахмут, через чотири дні буду на звʼязку»?
Я стояла посеред епіцентру і вибирала штори, а ти посеред Бахмуту вибирав підвал в який не прилетить С-300.
Я відкрила карту в діпстейт і шукала поміж квадратиків тебе.
Я не знайшла тебе, але на карті було чітко видно як червоне повзе до тебе, як воно хоче пофарбувати твій підвал.
Весь твій підвал, від підлоги до стелі.
Я стояла у відділі штор і не могла ні вдихнути ні видихнути.
Тут по радіо сказали, що Олену Генадіївну Синегуб просять підійти на касу, а я знаєш, я б теж хотіла попросити тебе підійти на касу.
Бо в мене були дуже важкі штори у візку, як же я допхаю їх сама до машини? Особливо без кисню в крові. Бо я не можу ні вдихнути ні видихнути. Без кисню мої мʼязи стають слабші. Я така слабка без кисню. І без тебе.
Знаєш, я отак постояла, без повітря, і думаю, блін, нада щось робити. Ти ж вийдеш на звʼязок за чотири дні, а я до того моменту задихнусь.
І я спитала в штучного інтелекту, що треба робити, якщо твій чоловік в Бахмуті. Він сказав, що це дуже складна ситуація тому треба підтримувати чоловіка і подбати про себе. Він порадив спілкуватись не акцентуючи увагу на негативі, писати про події в моєму житті і про свої почуття. А щоб подбати про себе добре підходить арт-терапія - помалювати пальчиками, виліпити щось з глини.
Тому я пішла у відділ плитки. Подивилась плиткорізи, взяла болгарку і почала займатись арт-терапією. Найкраще допомагало різати плитку. Мені хотілось не зупинятись і розрізати все навколо - підлогу, три квартири під нами, три шари землі і врешті розрізати земну кору, щоби мене затопило магмою разом із кухнею. Я зупинялась тільки тому, що було шкода собаку. Я люблю нашого собаку, знаєш. Не хочу, щоб його затопило магмою.
А ще я писала тобі слова підтримки, щоранку і щовечора. Вони збирались довгими недоставленими караванами, і кожне - з сірою галочкою. Знаєш, з сірою, як сухий ґрунт, як камінь біля дороги, як зимове небо і бруд, коли сніг тане і перемішується з землею. Сірими, а не синіми, як небо, коли починається літній день і ти відкриваєш вікно, а там все таке велике, сяюче і голуби скачуть, як скажені. Я вірила, що сірі галочки мають стати синіми, одного дня.
Я писала тобі повідомлення: «вичесала собаку, тепер якщо захочу то зможу звʼязати тобі пояс із собачої шерсті. Нащо ми взяли таку волохату породу? люблю тебе»
Я писала «ходила в перукарню. Дивись, мене здається, якось криво постригли. Чи нормально? Люблю тебе»
Я писала «потік унітаз, викликала майстра а він може тільки в сьомій ранку, тепер прийдеться встать дуже рано. Люблю тебе»
Вдих видих, вдих видих, вдих видих.
Дуже важко вичесати собаку, якщо одночасно бути в Бахмуті.
Знаєш, мене сильно відволікали усі ці ваші вибухи, я сіпалась, лякала тварину, в мене тричі падала щітка. І ходити в перукарню, якщо ти одночасно в Бахмуті, дуже дивно. Відкриваєш очі - перукарня, закриваєш - підвал. Мабуть тому мене так криво постригла майстриня.
Але найгірше це дзвінки з невідомих номерів. Двічі мені дзвонили онлайн-казино і один раз юридична компанія. І щоразу я вмирала. Отже, всього я, виходить, вмирала тричі.
Я знаю, ось так вони дзвонять дружинам, ці невідомі номери, ти знімаєш трубку, а звідти випадає смерть і зупиняє тобі серце.
Ользі з моєї роботи так дзвонили. Вона в ванній стояла одною ногою, а другою вже вилізла і от в такому положенні дізналась що чоловіка вбили на війні.
Ні там, ні сям, враскоряку дізналась.
Тому я акуратно сідала кудись і потім брала трубку, щоби, знаєш все було контрольовано."
"Звідси і до світанку", 2025, Київ.
