24/06/2026
ДОН ТАМПОН
За останній місяць я встиг побувати на двох показах прем’єри цього сезону в Оперному театрі – «Дон Жуані»: власне прем’єрному показі 15 травня та виставі 19 червня. Нарешті дійшли руки написати відгук, і я вирішив об’єднати їх в один.
Це була довгоочікувана прем’єра, адже ця опера ще ніколи не ставилася в нашому театрі. Та й узагалі Моцарт у нас – нечастий гість. Я не очікував нічого особливого, але все ж було цікаво послухати Моцарта.
Нарешті сталося те, про що я просив ще рік чи два тому: нам представили оперу в сучасній постановці, розрахованій на молодого глядача. Колись я дуже любив усі ці класичні постановки, але від них швидко втомлюєшся. Вони не викликають особливих думок чи дискусій – просто гарна картинка і все. Але, як виявилося, театр нарешті вирішив оживити оперу й узяв курс на молодшу аудиторію.
В антракті на прем’єрі я зустрів мою однокласницю та сусідку Тетяну Куваєву, яка є завідувачкою кафедри Маркетинг та Журналістика НТУ "Дніпровська політехніка" НТУ "Дніпровська політехніка" - Dnipro University of Technology. Кафедра долучає студентів до спільних проєктів популяризації серед молоді. Вони в межах практики працюють над створенням контенту та іншими активностями для театру. А за постановчу частину відповідає молодий, але вже титулований київський театральний режисер В’ячеслав Жила. Наскільки я розумію, це був його перший досвід оперної постановки. Можливо, цей жанр йому не зовсім близький, і в когось його робота могла викликати запитання, але загалом я залишився дуже задоволений.
Так, у мене теж є певні питання, але це справді ковток свіжого повітря для нашого театру. У виставі було багато незвичних, подекуди епатажних елементів, яскравих костюмів, цікавих і сучасних рішень, які можуть сподобатися молодому глядачеві. А сама опера виконувалася українською мовою в перекладі Миколи Лукаша, що позбавляло необхідності читати субтитри й значно полегшувало сприйняття. Спочатку я поставився до цієї ідеї скептично, але зрештою сам відчув переваги такого підходу.
Варто зазначити, що постановка дещо відрізнялася між двома показами. На прем’єрі ще до початку вистави на сцені вже стояла драбина з мотузкою, якою потім дон Жуан і Лепорелло зв’язують Командора перед його вбивством. На повторному показі драбину вже виносили «зелені чоловічки». При цьому на прем’єрі за драбиною не висів хрест із киркою, яка була символом помсти донни Анни. До речі, мені цей символ дуже сподобався. З одного боку, кирка за формою близька до хреста, а з іншого – є знаряддям убивства. Також із незрозумілих причин зникли дві перегородки у «вікні» замку Жуана. У виставі 19 червня зі сцени за участю Жуана, Оттавіо, Анни та Ельвіри в першому акті прибрали «зелених чоловічків», які лазили у них поміж ногами, і це мене засмутило, бо це було доволі кумедно та надавало трохи більше сенсу їхньому існуванню в постановці. Також змінився вигляд істот із великими білими комірами у другому акті. Їхнє призначення я теж не зрозумів, але раніше вони нагадували якісь рулони туалетного паперу завдяки своїм білим костюмам. На останньому показі на них уже накинули золоті плащі.
Спробую тепер розібрати всі елементи цієї постановки. Мабуть, найбільш провокативними були дві речі: величезний тампон-прожектор у руках дона Жуана та величезне гінекологічне дзеркало-прожектор Командора. Ці два елементи багатьом не сподобалися, викликали нерозуміння й навіть огиду. Я вважаю, що ці суто жіночі предмети якраз пов’язані зі ставленням дона Жуана до жінок, які для нього були лише об’єктом хіті. Можливо, тампон виконує роль фалічного символу головного героя, символізуючи його гріховну поведінку, яким він проникає всередину жінок. Тим більше, що його костюм доповнює пахова накладка в стилі Генріха VIII, яка підкреслює його «чоловічу гідність». А гінекологічне дзеркало, можливо, є способом Командора зазирати в душі людей і шукати там гріх. Недарма він вимагає від Жуана покаяння, а після відмови той гине.
Великою загадкою для мене залишаються «зелені чоловічки», які час від часу виповзають на сцену. Іноді вони виконують корисну функцію – наприклад, виносять драбину або забирають тіло Командора разом із нею. Але часто їхня поява взагалі не має сенсу, особливо коли вони просто їздять на велосипедах. Якби вони до початку вистави ходили залом, взаємодіяли з публікою або виконували роль капельдинерів, це плавно вплітало б спектакль у реальність, як це було в чудовій мюнхенській постановці «Оберона», яку мені пощастило побачити. А так їхній сенс залишається незрозумілим.
Дуже ефектною була поява донни Ельвіри. Вона виходить у розкішній білій сукні, з великою білою перукою і білим гримом, немов королева Єлизавета І, ведучи перед собою на повідцях зграю чоловіків на четвереньках, наче собак. Це виглядало дуже стильно, потужно й ефектно. Думаю, це символ її сили, гніву та рішучості помститися дону Жуану. Чорні маски-панчохи, портупеї та повідці також відсилають до БДСМ-естетики. Хоча я не зовсім розумію сенс саме цих масок, бо вони радше створювали враження зміни кольору шкіри на чорний, що у 2026 році виглядає доволі неполіткоректно. Якщо вже потрібні були БДСМ-маски, то можна було купити у секс-шопі.
Взагалі в цій постановці було багато яскравих і незвичних костюмів та образів. Попри свою ексцентричність (особливо у дона Оттавіо), вони все ж відсилали до епохи Моцарта. Особливо цікавим був образ Церліни, яка своїм блідим заплаканим обличчям, весільною сукнею з фатою, вінком із білих квітів і ляльковими рухами нагадувала Ла Йорону – персонажа мексиканського фольклору, привида-плакальницю. Найбільше ж костюмів було у донни Анни: від простого червоного нічного вбрання до чудернацького коричневого вельветового костюма.
Мені також сподобалися люмінесцентні елементи гриму, які світилися під ультрафіолетом. Серед інших сучасних рішень можна згадати окуляри-біноклі в Ельвіри, Оттавіо й Анни, що світилися. Вони нагадували окуляри віртуальної реальності, до якої вони потрапили замість замку дона Жуана.
Окремо варто відзначити масовку. Було дві групи: чоловіки-хористи, які оточували Мазетто, і жінки-хористки, які оточували Церліну. Чоловіки були одягнені в прості однотонні костюми, схожі на піжами, та мали величезні моноброви. Можливо, це був символ маскулінності або навіть певної простакуватості, адже Мазетто був ревнивим і запальним майже як Отелло. Жінки ж були вдягнені у щось схоже на гамівні сорочки. Можливо, це символізувало позбавлення жінок, особливо незнатного походження, прав і свобод. В одній зі сцен була чудова відсилка до «Термінатора», коли Мазетто занурився в коло цих дівчат із піднятим догори великим пальцем.
Основним фоном першого акту була чорна стіна на всю висоту сцени з кількома отворами, що виконували роль дверей і вікон. Це був замок дона Жуана. Розумію, що це надзвичайно бюджетне рішення, але, на мою думку, воно натякало на те, що його дім є осередком зла й розпусти.
Другий акт з якихось причин переносить нас на пляж. Не знаю, яка саме була ідея, але оскільки в лібрето дія відбувається на цвинтарі, спинки пляжних лежаків виконані у вигляді надгробків. Якщо дивитися з точки зору сучасної режисури, то це навіть логічно))) Відповідно до атмосфери персонажі виходять на сцену в халатах і купальниках. Особливо кумедно виглядали суцільні смугасті купальники Лепорелло й дона Жуана. Багато хто, зокрема й я, чекав моменту, коли вони скинуть халати, щоб побачити, що під ними, адже дон Жуан в обох складах виглядав дуже привабливо. Найкраще ж було те, що обидва персонажі виходили в зал. А Жуан пройшовся всіма проходами, тож я мав змогу не лише роздивитися його зблизька, а й почути. Здається, я ще ніколи не був так близько до оперного співака під час виконання. Це справді вражає!
У сцені другого акту, коли дон Жуан під час бенкету планує помсту своїм супротивникам, зверху починають сипатися блискітки. У мене миттєво виникла асоціація з трояндами Геліогабала, якими римський імператор засипав гостей настільки рясно, що вони гинули під їхньою вагою. Не знаю, чи закладав режисер такий сенс, але мені ця паралель дуже сподобалася.
Не менш вражаючим був костюм статуї Командора. Він був одягнений у величний золотий костюм із плащем і масивними плечима. Немов сам бог або небесний імператор, він сяяв згори в променях прожекторів. Це створювало відчуття справжнього благоговійного трепету.
Фінал опери також вийшов грандіозним: під час суду над доном Жуаном, відмовившись каятися, він забігає на високу конструкцію, звідки статуя Командора скидає його вниз. Звісно, на сцену падає манекен, але це здалося мені дуже вдалим рішенням.
Сценографія, на диво, була доволі класичною: статичні сцени й ансамблі, де персонажі стоять у лінію. Але все це розбавлялося незвичними костюмами і гримом; мінімалістичними рухами на кшталт обертання на місці, присідання, рухів руками (наприклад, донна Анна хапає за зади дона Оттавіо та дона Жуана); масовкою (типу «зелених чоловічків» між ногами персонажей на прем’єрі). Можливо, це була спроба зробити плавний перехід від класичних канонів до сучасного театру.
Хореографія не сподобалася моєму другові, з яким я ходив на прем’єру. Йому здалося, що рухи масовки були надто недбалими, сирими та недостатньо відпрацьованими. Загалом я певною мірою погоджуся. Хоч я й не розбираюся в хореографії, але було помітно, що дівчата часто рухалися не синхронно. Проте мене це особливо не турбувало.
Зате дуже несподіваним і прикольним був фінал першого акту, який завершувався майже дискотечними танцями головних героїв, коли донна Анна, донна Ельвіра, дон Оттавіо, Мазетто й Церліна планують помсту дону Жуану. А поклони взагалі перетворилися на справжню дискотеку – під бадьору музику артисти виходили, вклонялися, стрибали й танцювали. Оце вже справді по-молодіжному)))
Нарешті перейду до співу. Між двома виставами були невеликі зміни у складі виконавців головних партій. Насправді мені дуже сподобалися обидва склади – усі чудово співали. Практично ні до чого причепитися.
Дона Жуана на прем’єрі виконував Роман Перевертун, а 19 червня – Андрій Ломакович. Навіть не знаю, хто з них мені більше сподобався. Вокально, мабуть, усе ж Ломакович. У нього більш зібраний голос і краще працюють резонатори. А ось Перевертун здався мені більш харизматичним.
Церліну на прем’єрі співала Ангеліна Насонова. Мені дуже хотілося почути в цій партії Анну Бабенко, тому я й пішов удруге. І знову ж таки, обидві співачки мені дуже сподобалися. Просто не можу обрати – обидві були чудові!
А ось Карина Верезуб у ролі донни Ельвіри мені сподобалася більше на прем’єрі, ніж Єлизавета Голубєва на другому показі. У Голубєвої теж соковитий тембр, але верхні ноти давалися їй доволі важко. Іноді вона їх фактично уникала, ледь торкаючись їх. Натомість у Верезуб верхній регістр був вільним, вона не боялася висоти й складалося враження, що могла б заспівати ще вище. До того ж Верезуб здалася мені сильнішою, наполегливішою та впевненішою Ельвірою.
Усі інші виконавці брали участь в обох виставах.
Лепорелло виконував чудовий у всіх сенсах Олексій Стрижак – і вокально, і харизматично. Йому надзвичайно пасують такі моцартівські та россініївські персонажі!
Донну Анну співала Оксана Панченко. Чесно кажучи, я не був упевнений, що вона впорається з цією роллю. Але вона мені дуже сподобалася. Можливо, її голос не надто великий, але на слух він ідеально підходить саме цій партії. Він доволі дзвінкий, вона впевнено брала верхні ноти й навіть справлялася з вокальними прикрасами. Молодець, нічого не скажеш!
Командора виконував прекрасний Вадим Бабенко. Я дуже люблю його як вокаліста. А його високий зріст створював особливе враження грізності персонажа, ще більше посилюючи той самий грандіозний трепет.
Олександр Прокопенко в ролі Мазетто теж був чудовим.
Мені справді сподобалася ця постановка. Я дуже радий, що мене нарешті почули – або просто так співпало. Сподіваюся, що глядачам постановка теж припаде до душі й справді допоможе залучити нову аудиторію до театру!
Підписуйтесь на мій канал у Телеграмі: https://t.me/dnipromusic1
Підписуйтесь на мій канал у YouTube: https://www.youtube.com/
