31/07/2025
Ук 🇺🇦 | De 🇩🇪 «Про Печеньку, Яка Приходить Вночі»
Кожного вечора рівно о 20:00
(між "ну добре, останній мультик!" і "а чому я досі не сплю?!")
у дім нечутно заходить вона.
Печенька.
Справжня.
З ногами.
Вона тихенько прочиняє холодильник
(хоча його, чесно кажучи, ніхто й не зачиняв),
зазиркує в шухлядки
(наче не знає, де лежить смачненьке — хоча знає ідеально),
і сідає поруч із тобою.
На край подушки.
Ніби знайома з дитинства.
— "Тобі точно не хочеться мене з’їсти?" — шепоче вона,
голосом, що пахне ваніллю
і трохи втечею від сну.
І, звісно, хочеться.
Бо Печенька знає все,
чого дорослі не встигли сказати.
Що день був дивний.
Що думки всередині ще стрибають,
як кульки в автоматі з жуйками.
Що сказали "пора спати",
але не сказали:
"Я бачу, як ти втомилась/втомився бути сильним."
А вночі — ніхто не рахує,
скільки ти вже з’їв.
Вночі — не треба бути правильним.
Вночі просто хочеться… бути.
І вона це розуміє.
Бо вдень Печенька — просто сухий виріб із калоріями,
а вночі — друг,
який хрумтить в унісон із твоїми сумнівами.
Печенька не вирішує проблем.
Вона не повчає.
Вона просто поруч.
Хоча б на один укус.
А потім приходить сон.
І вже не має значення — була Печенька з’їдена чи ні.
Головне — хтось був поруч,
коли ти сам не знав, що робити з собою.
---
> Зугмар тоді лише кивнув.
І цього вистачило.
А Печенька, до речі, досі сидить десь під ковдрою —
у крихтах.
Чекає.
---
#печеньковість #нічнісказки #філософіядлядітей #іроніядлясерця
De 🇩🇪 „Von dem Keks, der nachts vorbeikommt“
Jede Nacht um 20:00.
Genau zwischen „Jetzt aber wirklich die letzte Folge!“
und
„Warum schlafe ich eigentlich noch nicht?“
kommt sie.
Die Keksin.
Echt.
Mit Beinen.
Leise öffnet sie den Kühlschrank (obwohl ihn keiner zugemacht hat),
stöbert in den Schubladen (obwohl sie genau weiß, wo die Süßigkeiten wohnen)
und setzt sich dann ganz sacht an dein Kopfkissen.
— „Bist du dir wirklich sicher, dass du mich nicht essen willst?“
flüstert sie mit einer Stimme,
die nach Vanille riecht und nach einem sehr höflichen „Ich will nicht ins Bett“.
Und natürlich willst du.
Weil die Keksin alles weiß,
was die Großen vergessen haben zu sagen.
Dass der Tag irgendwie komisch war.
Dass in deinem Kopf noch diese Gedanken hüpfen wie Kaugummibälle in der Automatenmaschine.
Dass sie zwar „Schlafenszeit“ gesagt haben,
aber keiner gesagt hat:
„Ich sehe, dass du müde bist vom Starksein.“
Und nachts…
zählt niemand mit, wie viele Kekse du gegessen hast.
Nachts…
muss man nicht brav sein.
Nachts…
will man einfach nur... sein.
Und das versteht die Keksin.
Weil sie selbst manchmal ein bisschen allein ist.
Tagsüber ist sie nur ein knuspriges Ding mit Nährwertangaben.
Aber nachts wird sie zur Freundin.
Zur Freundin, die mit dir gemeinsam knuspert —
im Takt deiner Zweifel.
Die Keksin löst keine Probleme.
Aber sie verurteilt auch nicht.
Sie ist einfach da.
Auch wenn nur für einen Biss.
Und dann...
kommt der Schlaf.
Und plötzlich ist es egal,
ob du gebissen hast oder nicht.
Hauptsache,
da war jemand,
als du nicht wusstest,
was du mit dir anfangen sollst.
---
Zugmar nickte damals nur.
Und das reichte.
Die Keksin sitzt übrigens immer noch irgendwo unter der Decke.
Zwischen den Krümeln und der Wahrheit.
