09/05/2026
Фото з проекту П’єта.
Людмила. Мати Станіслава Горбовцова
Його тягнуло туди, де інші не бачили нічого особливого. Він міг годинами розповідати про підземні річки Києва, про тунелі, про темні коридори під містом. Він ходив у Чорнобильську зону, у простір покинутих будинків і мовчазних доріг. Станіслава не лякала радіація, його цікавила межа. Він називав себе сталкером. Заходив туди, куди інші не наважуються. Коли почалася війна, син пішов на фронт і взяв позивний «Сталкер».
Він просто знову пішов у «сіру». Для нього війна стала останньою, найстрашнішою експедицією у невідоме. Не вагався. Пішов у територіальну оборону. Ми з його дружиною просили його залишитися, але в його голосі вже не було сумніву. Він сказав, що не може інакше. Навчався. Поїхав на фронт. Бахмут. У грудні був бій.
Коли мені подзвонили, номер був незнайомий. Голос був рівний, службовий. Запитали, чи я мама. Я відповіла «так». В цю секунду щось всередині похололо. Коли вони приїхали, я все зрозуміла по їхніх очах. Вони говорили про бій, про те, що він врятував інших. А потім. Пролунало. Поранення, несумісне з життям.
Я кивнула. Світ став чорним. Я перестала бачити їхні обличчя, чути звуки. Глуха, густа чорнота. Я схопила ключі й поїхала на трасу. Натиснула на газ. Дивилася вперед, на зустрічні машини. Я хотіла виїхати на смугу назустріч. І раптом згадала його слова: «Мамо, не залишай Любаню». Нога відпустила газ. Ця фраза повернула мене. Я розвернула машину.
Командир надіслав мені листа з фронту. Читаючи його, я знову і знову бачила ту останню ніч. Втомлений Станіслав. Вже контужений. Вивів із оточення групу хлопців. Він зробив свою справу, вичерпав ліміт людських сил. Зранку на нього чекав госпіталь ,тиша, білі стіни, безпека. Але коли командир попросив заступити в караул, Стас не відмовився. Не зміг. Він залишився на межі, яку так довго шукав. А потім почався бій, якого ніхто не чекав. З бою так і не повернувся.
Пам’яті Станіслава Горбовцова
Загинув 23.12.2022
