Art for Life

18/02/2022

Французький письменник, есеїст та драматург Альбер Камю (1913-1960) вважав, що жити — означає досліджувати абсурд. Він отримував він нього три наслідки: свій бунт, свою свободу та свою пристрасть.

Філософія Альбера Камю показувала світ як загрозу для людини, яка набувала нових форм впродовж тисячоліть. Усі знання, які ми здобули — мізерні, усі досвіди — суб’єктивні, а правду неможливо спіймати. Але для Камю людина все одно мала вибір: жити у своєму часі та пристосуватися до його умов, або ж намагатися піднестися над ним та неодмінно зазнати поразки.

Роман «Чума» (1947) — це рефлексія на події Другої світової війни, спроба підсумувати боротьбу проти фашизму. Завдяки образу чуми Камю передав атмосферу окупованої Франції. 

Дія відбувається в Алжирському місті Орані. Оповідач, доктор Ріє, констатує події страшної епідемії, яка поставила усіх жителів перед обличчям смерті. Вона розпочинається раптово: усі помічають щурів, які масово помирають у місті, але ніхто не надає цьому значення. Лише лікар Ріє зчитує тривожний сигнал та усвідомлює масштаб катастрофи. Він шукає однодумців та вірить, що головне — «це добре робити свою роботу».
Місто ізолюють на карантин і міщани думають, що щурі — це кара за гріхи і єдиний спосіб отримати прощення — змиритися з долею. Кульмінацією стає смерть безневинного хлопчика, після якого місто усвідомлює, що перед ними ворог і вони вже не мають морального права стояти осторонь.
Камю роздумує над об’єднанням суспільства у критичних ситуаціях, над боротьбою проти загального, всюдисущого зла. Образ чуми настільки масштабний, що виходить з контексту нацизму та уособлює усі жахіття, з якими доводилося боротися людству. Жорстокість війни, хвороби, стадні інстинкти та мізерність перед обличчям смерті. 
Абсурдність та мораль роману прозаїчні: навіть якщо людству вдалося виконати благородну місію та побороти «тимчасове» зло, вони знову повернуться до попереднього способу життя та забудуть криваві уроки. Циклічність зла, яке завжди знайде дорогу назад, неможливо викорінити назавжди, воно знову відродиться, зміцніє та прийде в життя новою «чумою». #камю

17/02/2022

Фаст-фудове мистецтво, кітч та загравання з публікою – як тільки не ображали новий напрям в мистецтві, щоб красномовно підкреслити своє невдоволення у ньому. Але попарт не слухав наклепів, а іронічно посміхався і розмножувався світом. Докази цього феномену у кожній країні різні, але усі вони беруть початок … з пісуара.

Попарт – це художній напрямок, який зародився в середині 1950-х років у Великобританії, хоча й усі звикли його асоціювати із США. Він став різкою, сатиричною та дещо несерйозною відповіддю на снобізм традиційного живопису і показав, що час вічного і величного минув, а до влади прийшла масовість у всій масштабності.

Художні кола втомилися від серйозності та прихованих сенсів абстрактного експресіонізму, які неможливо вловити, побачити й пояснити простим смертним. Вони хотіли повернутися до предметного живопису, але в актуальному форматі, який зчитував би настрої тогочасного суспільства. Тому новим «прекрасним» стали речі щоденного вжитку, які раніше не мали ніякої цінності й взагалі вважалися вульгарними: комікси, реклама, новини, або ж напівфабрикати. Занадто просто? Але якщо загорнути їх у контекст глобалізації, додати дрібку самоіронії й добряче приправити все кітчем – виходить точний конспект світової історії з курсом на масовість та консьюмеризм.

Офіційним періодом зародження попарту вважається середина XX століття, але дідусем напрямку беззаперечно став Марсель Дюшан, який настільки вдало пожартував з мистецьких еліт своїм пісуаром, що про його витівку пам’ятали десятиріччями. Але сформувався як мистецький напрям попарт у післявоєнній Великобританії, яка важко оговтувалася від Другої світової, але ще болісніше вона дивилася на заокеанського друга, що переживав економічний підйом та розквіт масового споживання.

Попарт став заспокійливим для британців, глузуванням з яскравого безумства країни, яка ідеалізували свій побут, наче комікс. Першими, хто використав образи-кліше з життя американців стали художники «Незалежної групи» (1952), найвідомішим представником якої був Річард Гамільтон (1922-2011).

Продовження читайте у нашому телеграм-каналі та блозі https://arts4life.net/tpost/cidclljc21-mistetstvo-v-masi-chomu-artu-vse-zh-taki #попарт

02/02/2022

У 2012 році картину Марка Ротко «Помаранчевий, червоний, жовтий» продали на аукціоні у Нью-Йорку за 86,9 мільйона доларів.

Марк Ротко написав картину «Помаранчевий, червоний, жовтий» (1961) у післявоєнний період, коли декоративне та предметне мистецтво значно поступалося абстракціонізму та нефігуративному живопису. Художники все частіше намагалися сказати глядачеві, а не показати. Тому техніка та майстерність виконання були лише додатком, основою ж стала ідея та смисли.

Та Ротко обрав ще інший шлях. Замість діалогу з глядачем та прихованих символів, які мають розгадати тільки обрані він надав перевагу емоції споглядання. Свобода художника проявлялась не лише у бажанні відійти від рамок предметності, але й звільнитися від обрамлення загалом, навіть якщо це стосувалося оформлення своїх картин. 

Його дратували будь-які трактування та пошуки прихованих сенсів, адже він вважав свої роботи непередбачуваною подорожжю до підсвідомості. Лише трагічний досвід катарсису, який підіймає з підсвідомості особисті образи та переживання, що роками сиділи в глибинах невідомого і нарешті змогли вивільнитися – цього автор очікував від глядачів. Непідробних, чистих і справжніх емоцій, які усе життя дозрівали й виходили на поверхню у порожньому залі, де від побаченого і відчутого люди плакали, кричали й сміялися.

Цей ефект «очищення» – те саме новаторство, яке розкрило Ротко для світу. Творчі сеанси психотерапії він створював без жодного предмету, знайомого образу чи форми. Колір став потужним джерелом пізнання людських емоцій та архетипів та звертався до первинних, чистих почуттів.

Пізніше дослідження за допомогою електронного мікроскопа та ультрафіолету показали, що для підсилення ефекту художник використовував натуральні інгредієнти, як от яйця, рідина з кролячої шкіри, акрилові та модифіковані смоли. Так він міг швидко підсушити різні шари фарби без змішування й одразу додавати нові кольори. 

Кількість таких шарів могла досягати двадцяти, а на картині бути два відтінки, які ледь відрізняються. Та завдяки цій техніці він створював глибину та мерехтіння кольору. А замість рамки він зафарбовував бокові частини полотна, щоб простір кольору не мав меж. #маркротко

17/01/2022

Феномен Франца Кафки (1883-1924) важко помістити у слова, адже найкраще його можна осягнути відчуттями. Парадоксальний світ, у якому мізерна істота намагається знайти своє місце та не бути відторгнутою — такою бачить автор людину та намагається розв’язати це екзистенційне питання впродовж книги. 

Сюжет однієї з найвідоміших повістей «Перевтілення» схожий на щоденник самого автора, де за метафоричними образами він намагається сховати відчай самотності та невизнання. Герой твору Грегор Замза пробуджується від важкого сну у своїй кімнаті й усвідомлює, що перетворився на комаху. Кафка, як і його персонаж, вів замкнутий спосіб життя, постійно працював у та не виїздив за межі Праги. Камерна кімната стала мізансценою багатьох його творів, а дії відбувалися у тісних приміщеннях, норах, горищах та кабінетах. Це створює відчуття відчуженості та задухи, яка нависає над героями і підкреслює їх безвихідь. У них немає свободи, простору, вони позбавлені навіть елементарного — дихати на повні груди.

Навіть якщо розповідь відбувається на вулиці, пейзажі тривожать непогодою. Простір у творах Кафки існує як окремий персонаж, що бере участь у дійстві: може зменшувати героя та додавати відчуття абсурду. 

Почуття відчуженості та неприйняття автор передав за допомогою образу родини. Відносини Кафки з татом були травматичними, де ще з дитинства Франц відчував тиранію та приниження. Постать батька була впливовою фігурою у його житті і відлуння цих відносин він закарбував у «Перевтіленні»: відчужений Грегор навіть не сподівається на розуміння чи допомогу від найближчих, де навіть сестра, яку він любить, його зраджує.

Однак впродовж твору Грегор Замза нікого не осуджує. Усе, що з ним відбувається здається йому абсолютно нормальним. Він приймає свою вину без усякої причини, просто через те, що живий. І єдиний спосіб позбавитися цього відчуття та звільнитися — це смерть героя, яка вивільняє не лише його, але й усю родину.

У світі Франца Кафки ми усі маримо і сон наш з кожною сторінкою перетворюється на кошмар. Абсурдність життя настільки реальна, що вона більше схожа на правду, аніж дійсність. А Грегор Замза — нікчемна комаха — найлюдяніша істота, що залишилася. #екзистенціалізм

14/01/2022

Пеггі Гуггенхайм була людиною, про яку неможливо мовчати: вона просувала авангардне мистецтво, була відкритою до артновинок та показала світові Джексона Поллока. А ще була персонажем, життя якого точно варте фільму. 

Пеггі Гуггенхайм (1898−1979) – американська колекціонерка, галеристка та меценатка, яка відкрила музей мистецтва у Венеції та зробила Поллока одним із найбагатших художників ХХ століття.

Дитинство Пеггі провела у богемних колах та подорожах Європою, однак попри можливості її родини, вона обрала самостійність та з юності підпрацьовувала у магазині авангардної літератури. Звідси почалося її занурення у світ екстравагантного сучасного мистецтва. 

Коли Пеггі було 14, її батько загинув на Титаніку, а його спадок перейшов до дочки. З 21 року вона повністю розпоряджалася батьковими грошима і робила це розсудливо та зі стилем. Вона подорожувала Європою, заводила корисні знайомства та вдосконалювала свій художній смак.

Першу галерею сучасного мистецтва Пеггі відкрила в 1938 році у Лондоні виставкою епатажного Жана Кокто. Після цього список знаменитих художників збільшувався: Василь Кандінський, Марк Ротко, Вільям де Кунінг – відчуття таланту у неї було беззаперечне. Та справжнім відкриттям став Джексон Поллок, якому у 1943 році Пеггі замовила намалювати роботу «Фреска», яка стала точкою відліку у його кар’єрі. Фреска була повномасштабною роботою митця і стала його офіційним переходом на великі абстрактні полотна.

Особисте життя Пеггі теж чимось нагадувало роботи її улюбленого художника: багато нескінченних ліній, емоцій та контрастів. Після третього шлюбу Гуггенхайм більше не виходила заміж, але це не заважало їй насолоджуватися яскравими романами, один з яких, за чутками, був із Поллоком. Вона закохувалася у талант, жила сміливо та зі смаком, й не боялася нових пригод. І хоч сама Пеггі не малювала картин, вона безперечно була митцем, дар якого – бачити прекрасне у людях та допомагати їм повірити у це. #гуггенхайм

05/01/2022

Віллем де Кунінг (1904-1997) – американський художник голландського походження, один із засновників абстрактного експресіонізму. У 22 роки він мігрував до США та майже все життя прожив у Нью-Йорку. Де Кунінг був один із небагатьох митців, яким вдалося прославитися під час життя.

У юності де Кунінг часто експериментував зі стилем та технікою, шукав себе й у гравюрі, і в скульптурі. Його життєвий маніфест був: «ти маєш змінюватися, щоб залишитися собою». Тому знайшов себе й одночасно залишив слід у мистецтві Віллем тоді, коли перестав ототожнювати себе з художніми стилями й повністю віддався інтуїції та експериментам.

У 1948 році відбулася його перша персональна виставка у Нью-Йорку. Для людини, яка мігрувала до США та заробляла на життя малярством та декором вітрин, це був потужний ривок до визнання. Після експозиції художник почав продавати свої картини та отримав приз від Художнього інституту Чикаго за масштабне абстрактне полотно «Розкопки», яку згодом критики назвуть однією з найважливіших робіт в американському мистецтві ХХ століття. Детальніше читайте у нашому телеграм-каналі t.me/artforlifeplatformtg #кунінг

Картини де Кунінга насичені динамікою, рухом, постійними пошуками чогось нового. У період між 1930-40 роками де Кунінг звертається до людського тіла та створює серію одиноких чоловічих фігур. Потім він повністю переходить до абстрактного живопису, який можна зустріти у «Темному ставі» та «Картині». А у 50-х він приголомшує публіку та критиків знаменитими «Жінками».

У 1984 році художник офіційно завершив кар’єру художника. Після хвороби Альцгеймера він почав забувати свої образи та ідеї, проте попит на його ранні твори тільки зростав. У 1989 році картину «Обмін» продали за рекордні 20 мільйонів доларів. А у 2015 це ж полотно побило новий рекорд – 30 мільйонів доларів.

29/12/2021

Його називають художником кольору, тихим імпресіоністом, фундатором нового українського малярства ХХ століття. Олександр Мурашко зумів увібрати в свою творчість новітні течії у мистецтві та поєднати їх з українською традицією та чуттєвим психологізмом. Та спершу Олександру довелося пройти тернистий шлях до успіху.

Олександр Олександрович Мурашко (1875 — 1919) — український живописець, педагог, громадський діяч.