04/09/2026
Я ВІРЮ,
що все, чого ми щиро бажаємо,
зрештою знаходить нас саме.
Не тоді, коли ми активно шукаємо,
а саме тоді, коли всередині нас уже сформувався запит.
Я дуже довгий час не займалася творчістю.
Не тому, що перестала її любити.
Просто життя на якийсь час повело мене в інші напрямки, а фокус уваги змістився на зовсім інші речі.
Але в якийсь момент я почала все частіше ловити себе на одній простій думці:
«Мені терміново потрібно знову творити»
Знову зануритися в процес, де з нічого поступово народжується щось нове.
І одного вечора я просто пішла до моря.
Без мети й особливого сенсу .
просто, як завжди, кайфонути від заходу сонця.
І побачила його.
Старий викинутий годинник.
Я зупинилася і одразу відчула в ньому не непотрібний предмет, а матеріал для ще неіснуючої ідеї.
Напевно, це можна назвати випадковістю.
Але Мені подобається вірити, що коли ти по-справжньому чогось хочеш, простір навколо тебе починає непомітно підлаштовуватися під твій запит.
Потрібні люди приходять саме тоді, коли ти готовий їх зустріти.
Потрібні двері відчиняються тоді, коли ти нарешті наважуєшся увійти.
А іноді посеред звичайного вечора тобі просто трапляється на очі річ, з якої народжується новий проєкт.
І символічно, що першим об’єктом стали саме вони.
Час.
Той самий час, який я колись ніби втратила для творчості.
Тепер я хочу не просто відновити цей годинник.
Я хочу подарувати йому абсолютно нове життя.
Це буде маленька історія про повернення.
Про час, який насправді ніколи не зникає остаточно.
І про те, що іноді достатньо лише знову почути власний внутрішній запит.
А далі життя саме починає підкидати тобі відповіді.