22/01/2026
22 січня 1919 року відбулося те, що для українців було більше, ніж політичний акт. Було проголошено Акт Злуки — об’єднання українських земель в одну державу. Але найважливіше сталося не на папері.
Люди взялися за руки. Вони з’єднали береги Дніпра живим ланцюгом,
щоб показати: Україна — це не лише кордони, це люди, які свідомо тримають одне одного, навіть коли важко і страшно.
Той ланцюг був про віру, про надію, яку не зламали імперії, про відповідальність одних за одних. В тому ланцюзі стояли наші дідусі та бабусі, наші рідні і наші близькі.
Сьогодні ми знову бачимо живі ланцюги. Але тепер у них інший біль.
Ми стаємо вздовж доріг,
коли додому повертаються воїни з полону — виснажені, мовчазні, з очима, в яких війна ще не закінчилась.
Ми стаємо в ланцюг, коли зустрічаємо тих, хто повертається на щиті. Щоб провести, подякувати, щоб не дати піти в тишу без людської присутності.
І так само українці стають у живі ланцюги далеко від дому —
в містах Європи, Америки, світу.
Бо навіть за тисячі кілометрів руки пам’ятають, за що тримаються.
Соборність сьогодні — це не лише історична дата. Це щоденний вибір бути разом: у скорботі, у чеканні, у боротьбі. Це коли ми тримаємо один одного, бо інакше не вистоїмо.
І поки ці ланцюги не розірвуться — Україна буде.
Вільна! Соборна! Сильна!
Den 22. januar 1919 skjedde noe som for ukrainere var mer enn en politisk handling. Aktor om samling ble kunngjort – foreningen av de ukrainske landene til én stat. Men det viktigste skjedde ikke på papiret.
Mennesker tok hverandre i hendene.
De forente Dnipro-breddene sammen i en levende kjede for å vise: Ukraina er ikke bare grenser, det er mennesker som bevisst holder fast i hverandre,
selv når det er tungt og skremmende.
Den kjeden handlet om tro, om håp som imperier ikke klarte å knuse, om ansvar for hverandre. I den kjeden sto våre bestefedre og bestemødre,
våre slektninger og våre nærmeste.
I dag ser vi igjen levende kjeder.
Men nå bærer de en annen smerte.
Vi stiller oss langs veiene
når krigere vender hjem fra fangenskap –
utmattede, tause, med blikk
der krigen ennå ikke er over.
Vi danner kjede når vi tar imot dem
som vender hjem på skjoldet.
For å følge dem, for å takke,
for ikke å la dem gå inn i stillheten
uten menneskelig nærvær.
Og på samme måte står ukrainere i levende kjeder langt hjemmefra –
i Europas byer, i Amerika, rundt om i verden. For selv tusenvis av kilometer unna husker hendene hva de holder fast i.
Samhold i dag er ikke bare en historisk dato. Det er et daglig valg om å være sammen: i sorg, i venting, i kamp.
Det er når vi holder hverandre,
for ellers holder vi ikke ut.
Og så lenge disse kjedene ikke brytes – vil Ukraina være.
Fritt. Samlet. Sterkt.
